Зорина Олійник. Вірші, навіяні війною

2023-03-02

Авторка серії віршів, навіяних війною, Зорина Олійник - провідний бібліотекар Публічної бібліотеки Березнегуватської селищної ради

Ганнуся, Лесик і війна.

На землю впала темна нічка,

Потріскує дровами пічка,

Гойдає вітер тихо віти,

Вовтузяться у ліжках діти.

Малеча щось не хоче спати.

І вкотре вже їх сварить мати.

Та враз затихли Лесик і Ганнуся -

В кімнату увійшла бабуся.

Та слухати вони не хочуть казки.

І хлопчик просить:"Ну, будь-ласка

Ти розкажи нам про війну,

Історію оту сумну.

Старенька трохи промовчала,

Зітхнувши оповідь почала

Про дні тривожні і суворі,

Що провели в сльозах і горі.

Як тата бачила востаннє,

Як помахав їй на прощання.

А потім він пропав без вісті.

А вже за місяць німці в місті.

Як увірвались на подвір'я танки

І стали чорними всі ранки.

Дівчам була тоді бабуся,

Сховала в погребі її матуся.

Була ще дівчинка із чорними очима,

Що так безсило провела плечима,

Як падала від кулі ката,

Напевно Сатани самого брата.

Пронизував нестерпний холод

І сковувавв обіймах голод.

"Не знати б вам такого лиха",-

Сказала на останок стиха.

А діти у війну любили грати.

Як Штірліц мріяв Лесик стати.

У грі доводила всім Ганка,

Що вона справжня партизанка.

Схопивши іграшкові автомати,

Грудку землі замість гранати,

Гвинтівки замінити палки,

Ватагою неслися в балки.

Та час спливав, летіли роки.

Життя дає свої уроки.

І Лесик, ставши Олексієм,

Пшеничку в рідну землю сіяв.

Його сестра - поважна панні

Вона вже не Ганнуся, Ганна,

І має,хоч і невеличку

Та власну одягу крамничку.

Не все було так просто й гарно,

Життя складалось небезхмарно:

То ціни виростуть, а то податки,

То мама занедужа, а то татко.

Та все ж у нього дім, машина,

Синочків двоє і дружина.

Вона - розлучена, донька відрада

Квартира в центрі, якій рада.

Все перервав лютневий ранок...

І знову чорним став світанок!

Дорогами снують ворожі танки,

На руки нам натягнуть кайданки.

І грім гримить безперестанку

Вночі,і вдень,і на світанку.

Міста перетворились на руїну.

Катує Путін Україну.

На плечі лиш накинувши хустину,

І до грудей притиснувши дитину,

Сховалась в погребі Ганнуся

Як і колись її бабуся.

Залишив Лесик свого плуга,

На плечі завалив нового друга.

Тепер разом із Джавеліном

Боронять рідну Україну.

Московські орки сунуть всюди,

Як таргани повзуть, не люди

І за собою смерть несуть.

Хоча і їх в мішках везуть.

Заснули бідні вічним сном.

Не бачить це кремлівський гном.

Ще усміхається на троні

Й криваві потира долоні.

Ти ще пізнаєш,суче рило,

Як у степу пече,Ярило.

Бо наші Олексії і Миколи

Забути Бучу не дадуть ніколи!

В благословенній цій землі

Навік заклякнуть москалі.

Ще нас склика сигнал тривожний,

Та ми вже чуєм переможний!

Тепер і Лесик,і Ганнуся

Згадали розповідь бабусі.

І своїм внукам скажуть тихо:

"Не дай вам Бог такого лиха!"

2022- пекельна дата

У задумі важкій Березнегувате...

Війни затягує нас вир

Цей славнозвісний "руській мір".

Стараються падлюки -москалі

І після них дірки в землі,

Побиті вікна і безверхі хати,

Навік заснули донька й мати.

Там, де стояла наша школа,

Тепер одне каміння голе.

Напівзруйнована лікарня,

І тільки в спогадах книгарня.

Сльози на очах в дідуся:

"Пішла з життя моя бабуся".

І болісно він морщить брівки:

"А ми ж втекли із Снігурівки!"

А скільки хлопців полягло,

Щоб захистить моє село?!

Піднялись на небесні кручі,

Щоб не було нової Бучі.

2022-жахлива дата.

Запам'ятайте, москалята:

Ще ви відчуваєте наш біль,

І проклянете свою міль!

Стурбована планета

Летить на нас ракета.

О, Боже мій, о, мама мія!

Яка до біса пандемія?!

Вкраїна стогне і горить...

На нас постійно щось летить

З смердючих і гнилих боліт.

І так триває триста літ...

Рубав шаблюкою Петро,

Диявольське його нутро.

А потім Катерина - сука

У рабство закувала руки.

Віки летіли, як у полі коні,

Мінялися царі на троні,

Та не змінились москалі:

Все мало й мало їм землі.

Більшовики - нові тирани

Залишили глибокі рани.

Голодомори, війни, табори

Несли багряні прапори.

Чорнобиль був, Афганістан...

Та якось так змінився стан:

І розійшлись колишні друзі

У непорушному колись Союзі.

Чи добре, чи погано ми жили,

Та все ж не знали ми війни.

Боролися потрохи з бідами,

А все ж мирилися з сусідами.

Та не минуло й чверть століття

І почалися лихоліття.

Залишивши в крові майдан,

Утік із Києва пахан.

І зло він випустив із банки:

В Крим і Донбас залізли танки.

Два роки нас косив ковід

Та Путін нам прислав привіт.

Бо хвора голова із вадами:

Кидається ракетами, стріляє "градами"

І верещить:" Здавайтеся без бою,

Бо застосую ядерну я зброю!"

Лікарні, школи та оселі

Пекельні потрощили каруселі.

Без світла сидимо, немов кроти,

Та москалям заткнемо ми роти.

Нехай дійде до їхніх вух

Незламний український дух!

Не будемо ми скиглити і нити,

А будемо ми ворога трощити!

Зупинимо ми Путіна падлюку,

Петрову всунемо шаблюку

У місце трохи нижче спини

І кинемо на власні міни!

У спогадах залишається тривоги

Настане день величний Перемоги!

І за столом збереться вся родина

І обійму я доньку й сина.